В історії з віденським затриманням Михайла Ткача цікаво не те, чому його затримали, а те, чому відпустили. Бо за австрійськими законами робити те, чим керівник відділу розслідувань "Української правди" роками займається вдома, в Австрії не можна, пише Олег Чеславський. Не можна їздити за людиною з камерою, не можна приховано знімати її пересування, зустрічі й двері, в які вона заходить. І щоб зрозуміти, наскільки серйозно це "не можна", варто спершу розібратися, що саме сталося у Відні.

Ввечері 8 жовтня Ткача разом з оператором Ярославом Бондаренком затримали в австрійській столиці під час редакційного завдання, пов'язаного з пошуком колишнього генпрокурора Руслана Кравченка, повідомило Радіо Свобода. Вийшов журналіст о 4 ранку 9 жовтня, після понад 12 годин під вартою. Головна редакторка УП Севгіль Мусаєва написала, що телефони йому так і не повернули, Бондаренко під час затримання дістав поранення і потрапив до лікарні, а допитувати його почали лише вночі. Найтривожніше в її заяві інше: звинувачення, які висували журналістам, редакція назвала не схожими ні на що, з чим стикалася раніше.

Хто такий Руслан Кравченко і чому його шукали саме у Відні? Генпрокурор пішов у відставку на початку вересня, на тлі операції НАБУ і САП "Карфаген" щодо покривання шахрайських кол-центрів. Організатором злочинної організації, за даними бюро, був один з керівників структурних підрозділів Офісу генпрокурора. Сам Кравченко свою причетність заперечує, але встиг зробити гучний жест: за даними Meduza, він оголосив, що підписав повідомлення про підозру директору НАБУ Семену Кривоносу. А вже 23 вересня УП писала, що Кравченко з дружиною обрали місцем проживання Відень, нагадує LIGA.net. Отже, Ткач поїхав туди, де, за даними його ж редакції, осів Кравченко, і робив там те, що вміє найкраще.

Тепер погляньмо на цю історію з австрійського боку, бо там вона виглядає зовсім інакше. Міністр внутрішніх справ Герхард Карнер у п'ятницю підтвердив ORF, що у Відні за підозрою у шпигунстві затримали 4 громадян України. Двоє з них уже під слідчою вартою, а журналіста й оператора взяли в четвер. Речниця прокуратури Відня Ніна Буссек уточнила: підозра щодо Ткача і Бондаренка виникла в ході іншого розслідування, але не підтвердилася. Журналіст уже на волі, оператора ще допитують, хоча й щодо нього підозра, схоже, теж не підтверджується.

Тобто історія не про те, що хтось помітив людей з камерою і викликав поліцію. Австрійський журнал profil пише, що влада підозрює групу людей у шпигунстві у Відні на замовлення української розвідки, і йдеться про стеження за будинком у 13-му віденському районі. Наскільки репортер був залучений з суто журналістських причин, слідство ще перевіряє. Українські джерела додають власну версію: портал "Антикор" з посиланням на неназване джерело стверджує, що Кравченко подав документи на політичний притулок і живе під державною охороною в приватному будинку в Прессбаумі під Віднем, а служба державної безпеки DSN зафіксувала журналістів ще до того, як вони встигли встановити його місце перебування. Офіційно це ніхто не підтвердив, тож тримаймо цю версію як робочу, не більше.

Тепер про закон. Австрійці, ці дикуни, вважають, що систематичне, приховане відеоспостереження, яке дозволяє ідентифікувати людину, є втручанням у її приватне життя. Це не публіцистичне перебільшення, а дослівна позиція Верховного суду Австрії. Він прямо сформулював: систематична, прихована, ідентифікуюча відеозйомка із записом завжди є втручанням у право на таємницю особистого життя, яке захищає §16 Загального цивільного кодексу разом зі статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, що в Австрії має конституційний статус. Цікаво, що в тій справі йшлося саме про детектива, якого найняли, щоб довести, що певна людина насправді живе у певному будинку. Знайома постановка задачі, чи не так?

Але найголовніше інше. Якщо факт такого втручання встановлено, тягар доказування переходить на того, хто знімав. У рішенні 10 Ob 57/14a суд пояснив: саме той, хто стежив, мусить довести, що мав законний інтерес і обрав для нього доречний засіб. Тобто суспільний інтерес в Австрії не є перепусткою за замовчуванням. Його треба довести в суді, і довести конкретно, для цієї зйомки і цієї людини.

На цьому австрійська рамка не закінчується. За самим фактом порушення приватності стоїть §1328a цивільного кодексу, який зобов'язує відшкодувати шкоду. За оприлюдненням знятого стоїть §78 закону про авторське право, що забороняє публікувати зображення людини, якщо це порушує її законні інтереси. Для медіа діє §7 закону про медіа з компенсацією за оприлюднення найбільш особистої сфери життя. А з 1 липня 2024 року журналісти втратили ще й загальний імунітет від законодавства про захист персональних даних. Конституційний суд Австрії скасував так званий медійний привілей як надто широкий, і парламент переписав §9 закону про захист даних так, що тепер кожен випадок зважують окремо.

Є й кримінальний вимір. §107a Кримінального кодексу Австрії, "Наполегливе переслідування", карає до року позбавлення волі або штрафом у 720 денних ставок того, хто тривалий час шукає просторової близькості до людини так, що це здатне неприпустимо порушити її спосіб життя. Окремим пунктом там згадано оприлюднення без згоди фактів чи зображень з найбільш особистої сфери життя. Якщо переслідування триває понад рік, покарання зростає до 3 років. Тож за певних умов загриміти можна і за кримінальною статтею. Втім, ключове слово тут саме "тривалий час": одноденна зйомка під цю статтю навряд чи підпадає. Проте й це австрійців не заспокоює, бо їхній Верховний суд окремо наголошував, що приватність може бути порушена навіть тоді, коли склад злочину за §107a відсутній.

А тепер уявіть ту саму ситуацію в Україні. На папері українське право теж захищає приватне життя. Стаття 32 Конституції забороняє збирати й поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, а стаття 182 Кримінального кодексу передбачає за це кримінальну відповідальність. Але стаття 307 Цивільного кодексу припускає згоду людини на зйомку, якщо знімають відкрито на вулиці чи на публічних заходах. А стаття 29 Закону "Про інформацію" дозволяє поширювати навіть інформацію з обмеженим доступом, якщо вона суспільно необхідна і право громадськості її знати переважає потенційну шкоду. Предметом суспільного інтересу закон прямо називає, зокрема, інформацію про можливе введення громадськості в оману. Додайте до цього статтю 171 Кримінального кодексу про перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, і стає зрозуміло, чому в Україні камера Ткача почувається вільно.

Отже, різниця не стільки в букві закону, скільки в тому, хто що мусить доводити і хто піде до суду. В Україні чиновник, якого зняли біля чужого маєтку, майже ніколи не подає позову: сам позов став би підтвердженням сюжету. Саме на цьому й збудований впізнаваний метод Ткача, якого ORF описує як журналіста, що вистежує провідних українських політиків і впливових бізнесменів у публічному просторі та ставить їм незручні питання. Ще на початку великої війни він, за даними того ж ORF, займався посадовцями, які переїхали або втекли з України до Європи. В Австрії ж ситуація дзеркальна: людина, яку знімали, може спокійно піти до суду, а доводити свою правоту доведеться тому, хто тримав камеру. І ще одна деталь. Кравченко у Відні вже не чинний генпрокурор, а приватна особа на чужій території, і для австрійського суду вага його приватності значно більша, ніж для українського глядача.

Втім, найпарадоксальніше в цій історії звучить слово "шпигунство". Австрію роками називають шпигунським раєм, і для цього є юридична причина. §256 Кримінального кодексу карає від 6 місяців до 5 років позбавлення волі лише того, хто створює, веде чи підтримує таємну розвідувальну службу на шкоду Австрійській Республіці. Шпигунство проти інших держав чи міжнародних організацій під цю статтю не підпадає. У 2024 році тодішня міністерка юстиції Альма Задіч обіцяла зробити карним будь-яке шпигунство в Австрії, незалежно від того, проти кого воно спрямоване, а Карнер тоді ж назвав посилення покарання цілком необхідним. Проте текст статті не змінювався з грудня 2021 року.

Що з цього випливає? Навіть якби у Відні справді хтось стежив за будинком українського втікача на замовлення української служби, для кримінальної справи довелося б довести шкоду саме Австрії. І тут неперевірена версія про державну охорону Кравченка раптом набуває юридичного сенсу. Якщо колишній генпрокурор справді перебуває під захистом австрійської держави, то стеження за ним уже зачіпає австрійські інтереси. Тоді стає зрозуміло, чому Ткача тримали 12 годин, а не годину.

А тепер повернімося до головного питання: чому ж його відпустили? Офіційна відповідь прокуратури проста: підозра не підтвердилася. Але подивімося, як це виглядало на практиці. Консул отримав доступ до Ткача і поговорив з ним, проте поліція після цього візиту продовжувала тримати журналіста під вартою. Відпустили його о 4 ранку. Речник МЗС Георгій Тихий розповів, що дипломати й консули посольства з вечора працювали з австрійськими колегами над тим, щоб цю ситуацію вирішили, і подякував австрійським дипломатам за належну реакцію.

Ця формула вже знайома. У лютому 2024 року польська поліція затримала Ткача з оператором біля кордону з Білоруссю, і, за даними Kyiv Post, відпустили їх лише після втручання посла України в Польщі Василя Зварича. Мусаєва тепер нагадує, що раніше Ткача звільняли за годину-півтори. Цього разу знадобилося 12 годин, і навіть після цього історія закінчилася лише наполовину: станом на п'ятничний день, за словами Карнера, оператора Бондаренка все ще утримували. Тобто дипломатична машина спершу витягла найвідоміше прізвище, а людина з камерою, яка дістала поранення, лишилася чекати.

Важко повірити, що неквапливі жорна австрійського правосуддя, у яких сидять одразу шпигунська справа, двоє заарештованих і поранений іноземець, самі собою провернулися за одну ніч. Щоб "порішати" цю ситуацію, посольство України і МЗС явно доклали неабияких зусиль. І в цьому немає нічого незвичного, бо так працюють усі. У вересні 2025 року українські правоохоронці понад 2 доби утримували в Тернополі оператора австрійського ORF Андрія Непосєдова, і ORF тоді, за даними Інтерфакс-Україна, окремо дякував МЗС Австрії та австрійському посольству в Києві.

Але висновок з віденської ночі не про дипломатію. Метод, на якому Ткач побудував свою репутацію, спирається на суто українську звичку посадовців не судитися з тими, хто їх знімає. Кравченко, як і інші українські посадовці, що осіли у Відні, тепер живе в країні, де закон стоїть на боці того, кого знімають, а держава, якщо вірити неофіційним даним, ще й охороняє його будинок. Тож наступна спроба зняти двері цього будинку може закінчитися вже не 12 годинами у віденській поліції, а позовом, де доводити суспільний інтерес доведеться самому журналістові, і доводити за австрійськими правилами.